Скарби
фараонів
Золото стало відоме людині набагато
раніше ніж залізо, мідь і бронза. Його не потрібно було вчитися виплавляти з
руди, золото зустрічалося в природі в чистому вигляді. Учені вважають , що
золото було першим металом, відомим людині.
Найстародавніші золоті копальні
були виявлені в Індії і Нубії(з єгипетської – «країна золота») – там цей
матеріал зустрічався у вигляді блискучих шматочків, що осіли в каменях, або у
вигляді дрібних зерняток, перемішаних з піском. У могилах стародавніх жителів
Єгипту і Дворіччя були знайдені золоті прикраси, зроблені з самородного золота
або виплавлені із золотого піску вже в IV
і III
тисячоліттях до нашої ери.
Тутмос ІІІ (1490-1436 рр. до н.е.),
завершивши захоплення Нубії, одержував зі своїх копалень щорічно близько 40
тонн золота. Учені підрахували, що вміст золота в надрах Землі складає близько
0,005 г на тонну породи. Проте з глибокої старовини частина цього дорогоцінного
металу в злитках, в ювелірних виробах або в предметах домашнього вжитку
зникала, осідаючи в похованнях: гробницях, курганах, пірамідах, могильниках,
всіляких усипальнях. Хто володів золотом на землі, той хотів володіти їм і в
загробному світі. Але ні страх перед мертвими , ні острах прокляття не зупиняли
тих, хто шукав скарби.
Прагнучи захистити поховання від
грабіжників могил, фараони і єгипетська знать
вимушені були утримувати велику службу охорони на західному березі Нілу
в Гізі, де знаходився Некрополь – місто мертвих, а пізніше в «Долині Царів». Не
особливо сподіваючись на варту, з якою можна було порозумітися , фараони
прагнули всіляко утруднити доступ до похоронної камери, наповненої скарбами. Як
правило, вхід в склеп закривався зсередини важким замковим каменем. Після
здійснення похоронної церемонії з-під каменя вибивалася опори, і він, з’їжджаючи
вниз, замуровував прохід в центральну усипальницю , де стояв гранітний саркофаг
із мумією фараона, а в сусідніх приміщеннях розташовувалися його скарби. Такий
же величезний камінь, спущений вниз по похилому ходу в склеп, закривав вхід в
коридор.
У той же час всі ці обережності
виявилися марними. Майже всі царські гробниці і більше 90 відсотків звичайних
могил знатних єгиптян виявилися порожніми, будучи, мабуть, розграбованими ще у
глибокій давнині. Відвідавши Єгипет в І ст.. до н. е. , грецький історик Діодор
і його сучасник і співвітчизник географ
Страбон знайшли гробниці «Долини Царів» давно розграбованими. Не допомогли
охоронні написи, що проклинали злодіїв, кам’яні глиби, заплутані лабіринти
підземель, пастки для грабіжників – ями, які раптово відкривалися, якщо чіпати
який-небудь спеціальний камінь, або ж плити , що раптом обрушуються на голови
невдалих грабіжників.
Порожньою виявилася і
найстародавніша піраміда Єгипту, ступінчаста усипальня фараона Джосера
(бл.2630-2611 рр. до н.е.). Близько 4000 років тому грабіжники за допомогою
бронзових знарядь пробили ходи в товщі піраміди. У 1821 році німецьким археологам дісталися тільки
позолочений череп і ступня фараона , та й ті потонули при перевезенні під час
корабельної аварії. Порожніми були і могили найстародавніших фараонів в
Абідосі, найбільша піраміда Давнього Єгипту – піраміда Хеопса, друга за
величиною піраміда Хефрена, «піраміда жаху» останнього царя сонячної династії
Уніса і багато інших.
Наскільки важлива була професія
«грабіжника могил», говорить той факт, що у складі перших «мафіозних груп», що
спеціалізувалися на пограбуванні пірамід, як повідомляє слідчий папірус,
знаходилися майстри – професіонали – каменярі, мідники та інші, що знали , як
будували піраміди і що відмінно володіли інструментами. Незавидною була доля
цих перших професійних грабіжників. Пробитися крізь товщу піраміди, м’яко
кажучи , справа нелегка навіть для наших сучасників, озброєних новітньою
технікою. Крім того, грабіжникам пірамід доводилося діяти в на рідкість
складних умовах, працюючи таємно ночами, і виносити землю і щебінь мішками,
корзинами, щоб ніхто не виявив підкопу.
Впродовж століть ані варта, ані
величезна товща кам’яних
стін не змогли утримати грабіжників могил; золото фараонів зникало і продовжує
зникати до нашого часу.
Які
характерні риси та особливості має трипільська археологічна культура?
Від середини IV до III тис. до н.е. на території України
триває доба мідно-кам’яного віку (енеоліт). Прикладом культури цього віку на території України є
Трипільська культура (IV-III тис.до н.е.).
У
1893 році археолог Вікентій Хвойка відкрив поселення давніх землеробів біля
села Трипілля на Київщині. Трипільська культура існувала на величезній території:
від сучасної Румунії до річки Псьол на Сумщині.
Трипільці
селилися в бассейнах річок і полишили цікаві пам'ятки – невеликі поселення,
а також поселення – гіганти (інколи вони мали значну площу – до 400 гектарів).
Трипільське населення жило в
постійних оселях, які являли собою чотирикутні будинки: у землю були вбиті
дубові стовпи, а між ними були поставлені стіни з плетеного хмизу, обмазані
глиною, на стовпи опирався чотирьох схильний, вкритий соломою або очеретом дах
з отвором для диму. У хаті будували велику піч , а біля неї – лежанки з
випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували. Житла вони будували як одно-
так і двоповерхові, навіть триповерхові. Таке чітке уявлення про житло
трипільців нам дають розкопки трипільських селищ, а також знайдені глиняні
модельки так званих «хатинок».
Основним заняттям населення
трипільської культури було землеробство: сіяли жито, пшеницю, просо, ячмінь;
вирощували: абрикоси, сливу, аличу. Також трипільці займалися скотарством, мали
розвинені ремесла (мотика, дерев’яне
рало, парна упряжка худоби), особливо гончарне.
Особливо цікавим явищем
трипільської культури є мальована кераміка – глиняний посуд, який випалювався в
спеціальних печах: горщики, миски. Гончарні вироби мали орнаменти , що
складалися з символічних малюнків у вигляді спіралей, трикутників, кіл, фігурок
людей та тварин.
У центрі населених пунктів
споруджували родоплемінні культові храми , де відбувалися жертвоприношення , в
тому числі й людську.
Трипільці мали широкі зв’язки з Малою Азією, Фессалонією, Трансільванією,
Середньою Віслою, Кавказом . Антропологічно вони були схожі на вірменоїдів,
мали невисокий зріст, характерну вузьколицість і прямими предками українців не
вважаються.
Сьогодні
вчені сперечаються , чому занепала ця культура. Причини цьому, певно, криються
у надмірному виснаженні землі: щоб прогудувати велику кількість людей, треба
було розорювати все нові і нові площі. Але ж земля не безмежна:за лісостеповою
смугою землі були менш родючими, окрім того , якщо землю не вдобрювати , вона
виснажується, дає малі врожаї. Мабуть, трипільці ще не навчилися
використовувати добрива, вивозити на свої поля перегній або попіл.
Скрутні
умови й викликали поступовий занепад цієї культури.
Чи була у слов'ян своя писемність до появи «кирилиці»?
Зачатки писемності слов’яни мали ще за сивої давнини. Вони застосовували близькі
до письма «предметні» способи передачі повідомлень у вигляді «чєрт і рєз».
Згодом вони почали вживати піктографічне , чи фразеографічне письмо, що являло
собою спрощені умовні знаки, малюнки замість слів.
У
VII-VIII ст. слов'яни почали використовувати грецьку абетку для передачі своєї
мови. Це засвідчує знайдена 1969 року істориком С. Висоцьким абетка з 27 літер,
надряпана на стіні київського Софіївського собору; 23 літери абетки були
грецькими. Знаки, що схожі на літери, виявлено на мідних бляхах, посуді,
виробах з кістки, викопаних під час досліджень курганів, на цеглинах зі стародавнього
горщика з Гніздовського кургану під Смоленськом , на якому зберігся напис
«гороухща» («гороушна» - гірчиця).
Можливо
, на основі грецької абетки, доповненої і пристосованої до східнослов'янської
системи звуків, було написано Євангеліє і Псалтир, які, за свідченням
моравопаннонського «Житія» Кирила,що дійшло в багатьох списках,
Костянтин-філософ бачив у Корсуні (Херсонесі) під час подорожі до хозарів 858
року. Це могли бути так звані «руськы письмены». Костянтин зустрів тут одного
русина і «беседова с ним», а незабаром і сам почав розмовляти цією мовою, «и
мнози емоу дивляхя».
Про існування писемності на Русі до
988 року свідчать також арабські та західні джерела. Ахмед Ібн-Фадлан, описуючи
похорон «руса» 921 року, розповідав, що після спалення померлого на насипаному
пагорбі закопали великого стовпа з білої тополі, на якому написали «ім’я цього
чоловіка й ім’я царів русів». Арабський вчений Аль-Масуді у книзі «Золоті луги»
(перша половина Х ст.) також свідчив про наявність писемності у східних слов’ян (пророцтво, написане на камінні у
слов’янському храмі).
Першими
значними пам'ятками давньоруської писемності вважають двомовні угоди Русі з
греками 911 та 945 років Навіть перший літописний звід виник , згідно з
останніми дослідженнями , в межах 966-977 років.
Але
після прийняття християнства 988 року на Русі поширилась нова писемність,
абетка якої була складена братами –проповідниками з грецького міста Солуну
Костянтином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця – від
старослов'янської літери «Г» - «глаголь». Вона нагадувала
ієрогліфи.
Кирилиця мала 43 знаки. В її основу було покладено
зрозумілий східним слов’янам південнослов’янський мовний діалект, тому вона й
переважала на землях України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії.
Найдавніша пам’ятка слов’янської
писемності – “Київські глаголичні листки», датовані кінцем Х – початком ХІ ст..
Ці сім невеличких аркушів глаголичного письма зберігаються у Центральній
науковій бібліотеці НАН України у Києві.
Геральдика
Етнографічна своєрідність окремих
регіонів і, отже, традиційно-побутова культуру їхнього населення у найбільш
концентрованому вигляді втілювалася в символіці й атрибутиці – геральдичних
знаках,печатках, прапорах тощо, котрі є матеріальними проявами історичної пам’яті
народу.
Символіка складалася разом із
формуванням у східного слов’янства
земель та князівств, тобто не пізніше Х ст. Перші територіальні герби, у
геральдичному значенні, відомі на українських землях з початку XIV. Проте їхнє коріння сягає глибше,
бо виникли вони на основі князівських знаків, вживаних на прапорах та печатках.
Герби відрізнялися кольором та
малюнком, описувалися за допомогою спеціальних термінів. Кожен елемент – фігури
та інші символи – мали своє значення. Герби створювалися за чіткими правилами і
порушення їх було ганебним. Основою всякого герба є щит.
Писемні джерела XV ст.(«Клейноди королівства
Польського» Яна Длугоша та опис Грюнвальдської битви 1410 року) подають
відомості про існування гербів окремих українських земель. На прапорі Львівської
землі – жовтий лев, що спинається на скелю, в синьому полі. Із середини XV ст. цей знак (тільки у лева на
голові з‘являється
корона) відомий як герб Руського воєводства. На прапорі Перемишльської землі –
жовтий двоголовий орел під короною, у червоному полі. Сяноцької землі – золотий
двоголовий орел під короною у синьому полі. На прапорі Галицької землі – чорна
галка з короною в білому полі. На прапорі Холмської землі – білий ведмідь між
двома (пізніше між трьома) деревами в червоному полі. Подільська земля – золоте
сонце в червоному полі(пізніше в білому). Белзьке воєводство – білий грифон з
короною у червоному полі.
Після Люблінської 1569 року на
українських землях було утворено декілька воєводств. Брацлавське
воєводство(Волинь) отримало герб зі срібним хрестом у червоному полі (з 1589р.
на хрест накладався щит із срібним орлом). На гербі Києвського воєводства
«Архангел Михаїл» був змальований за католицькою традицією – у довгій срібній
одежі, з піднятими крилами на червоному полі («у правиці Михаїл тримав
опущеного додолу меча, у лівиці – опущені піхви»- у геральдиці опущений меч є
алегорією покори).
Геральдика значно розвинулася у XVIIст. У тому розумінні, що серед
української шляхти поширювалися герби. Облямовування гербів було улюбленою
галуззю мистецтва і відбивало мистецькі стилі ренесансу в основному раннього
барокко. Серед облямувань були улюблені мотиви: листи аканта, страусяче пір’я, корони.
На
Чернігівщині, яка традиційно була захисницею Руської землі від степових
кочівників, гербом був відомий з IXст.
Чорний двоголовий орел. Археологами віднайдений ріг тура із зображенням орла,
що належав чернігівському князеві; на стінах чернігівського Борисоглібського
собору, спорудженого 1123р., збереглося зображення двоглавого орла.
В 1623р., коли Чернігів знаходився
у складі Польщі, польський король Сигізмунд ІІІ пожалував йому Магдебурзьке
право, згідно з яким місто отримало різні привілеї, в тому числі печатку і
герб. Судячи з описів у польських гербовниках, на гербі була зображена уже інша
емблема – святий Владислав, одягнутий в лати, в правій руці тримає червоний
стяг. Але у Великій державній книзі – Титулярнику (1672 р.) Чернігівський герб
являє собою зображення одноголового орла з розпростертими крилами, з довгим
хрестом у лівій лапі. Опис герба не зберігся, але, судячи з кольорового
малюнку, орла ніяк не можна визнати чорним, він скоріше білий, з легкою сірою
тінню.
За часів Київської Русі для
Лівобережжя традиційними були червоно-сині кольори. Ці кольори носили і
чернігівські князі.
Історична довідка
В геральдиці кольору надавали конкретних
символічних значень,
причому тлумачень була велика кількість. Найбільш загальні з них наведені французьким геральдистом XVII ст.. П.Асельмом: «… золото означає християнські чесноти – віру, справедливість,
милосердя, смиренність та мирські якості – могутність, знатність, постійність,
а також багатство. Срібло із чеснот
означає чистоту, надію, правдивість і цнотливість, а із мирських якостей –
шляхетність, щирість. Червоний колір означає
кохання, мужність, сміливість і великодушність; чорний – обережність, мудрість і постійність у випробуваннях; синій – цнотливість, чесність,
вірність і бездоганність; зелений –
надію, достаток, свободу і радість. Пурпур означає благочестя, помірність,
щедрість і верховенство». Окрім того, колір на гербах має й інші значення:
червоне поле – кров, яка пролита за церкву або государя; синє поле – небо;
зелене – лугову траву; чорне – морок, печаль.
Холмщина
Львівщина
Сяноцька земля
Галицька земля
Подільська
земля
Белзьке
воєводство
Київське воєводство
Брацлавське воєводство
Яким Чалий, наказний гетьман запорозьких козаків
Стати кошовим отаманом Якиму Чалому
так ніколи й не судилося, тож ми могли б і не згадувати про нього. Але річ у
тім, що не згадати про нього було б гріхом. Адже цей наказний, або ж ватажний,
як ще називає його дехто з істориків, отаман виявився причетним, як до задумів
Петра І, так і до великих планів гетьмана Мазепи.
Перенесімось у 1696 рік. Петро І
готується до другого доходу на Азов. Перший зазнав невдачі: турки буквально на
друзки розбили російське військо. І тепер російський цар готує флот, споряджає
нові кінні й піші полки.
Звичайно, він звернув погляд і на
союзника, гетьмана Мазепу; чим допоможеш? "Та ми той... - аж заникувавсь у
своїх запевненнях гетьман. — Ми, коли що до чого, то можемо цілу флотилію під
Азов послати, щоб не допустити туди турецького флоту".
Петрові І ідея припала до душі.
Мазепа виділив кошовому І. Гусаку кошти для спорудження кораблів. А щоб турки,
поки там що, не нудилися без діла, наказав відомому морському ватагові Якиму
Чалому взяти з собою п'ять сотень хлопців та погуляти попід Кримом.
Чалий показав себе справжнім
морським корсаром. Натрапивши поблизу півострова на турецьку ескадру з
сімнадцяти кораблів, він притьмом кинув своїх козаків у бій. Частину кораблів
козаки потопили в гарматній дуелі, частину взяли на абордаж і захопили.
Повернулися на Січ з величезною здобиччю: крам, зброя, всілякий бойовий та
продовольчий припас.
Побачивши, що мають тепер тямущого
флотоводця, козаки сотнями заявляли про своє бажання йти під його прапором у
море та топити чи брати на абордаж усе, що тільки там рухається. Приєднався до
загону Чалого і новий кошовий отаман Яків Мороз, що мав під своїм бунчуком
майже 1800 січовиків. Проте дії кошового - тема іншої розмови. А нас цікавить
одіссея самого Чалого. Він зміркував, що ще один такий караван галер, як
минулого разу, йому навряд чи трапиться, тож краще йти просто на Козлов
(Євпаторію). Щоб і туркам з татарами нерви полоскотати, і здобич мати.
Висаджувалися козаки на берег не в
межах міста, а трохи далі, тож іще дорогою до передмістя захопили кілька
татарських сіл. Здобичі, в тому числі й полонених, набралося стільки, що
потреба нападати на саме місто вже відпала, понадто, що з отаманом було якихось
три сотні з гаком козаків. Зрозуміло, що вирушаючи до берегів іншої держави, та
ще й повз турецьку фортецю, з якимись там трьома сотнями "оселедців",
Яким Чалий вдався до погибельної авантюри, якої війна не пробачає. Усвідомивши
це, Чалий, як чоловік за характером своїм завбачливий та обережний, вирішив
повертатися. Одначе звістка про те, що козаки чайками пішли на Крим, уже
досягла Очакова, і тут, на лимані, дорогу їм перепинив турецький флот.
Турки сподівалися, що козаки
кинуться пробоєм крізь їхній заслін і це дасть убивчу перевагу. Але Чалий розважив
інакше. Дійшовши до найближчого острова і поховавши човни у заводях, він
наказав своїм хлопцям закопуватись у землю. Два дні турки безуспішно
обстрілювали острів з гармат та висаджували десанти. А на третю ніч козаки
зникли з острова, ніби їх розчинили в собі темрява і туман. Розшукали їх турки
вже в гирлі Дніпра, в одному з рукавів. Як на те, рукав обмілів, і пройти ним
проти води козаки не могли. Ні, вони, звичайно, могли б поперетягувати човни,
але в цей час із-поза обрію вигулькнула ціла орда татар, а основною течією
Дніпра напереріз козакам рушили човнами й галерами турки. Схоже, що, зумівши
вирватися з блокованого ворогом острівця, козаки не врятувалися тільки тому, що
не захотіли одразу ж покинути свої човни, які дуже цінувалися.
Цього разу козаки окопались у
прибережному ліску. Але турків і татар було стільки, що протистояти їм жменька
сміливців уже не могла. Тим паче, що вороги довго не наважувалися йти в атаку,
а цілу добу обстрілювали козацтво з гармат та рушниць. Не маючи ні води, ні
їжі, витративши всі набої та вичерпавши фізичні ресурси, вцілілі козаки
востаннє відбили напад турків і, знеможені до краю, здалися. Могли б, ясна річ,
загинути в бою, але досвідченому в таких справах отаманові здалося, що,
потрапивши в полон до турків, - саме до турків, - частина козаків зможе
врятувати собі життя.
Так воно згодом і сталося. Одразу
по здачі, отамана Чалого турки вбили, а його рубак завезли до Очакова. Ханові в
цей час доповіли, що в козацькому полоні перебуває чимало мусульман, тож
почалися переговори про обмін. Скінчилося все на тому, що татари мовили:
"Гаразд, ви нам наших, ми вам ваших, і розійдемося до кращих часів".
Так, завдяки поміркованості отамана Якима Чалого, багатьом козакам пощастило
зберегти життя.
Матеріал взято із книг Уривалкіна О.М.
Немає коментарів:
Дописати коментар